Потреба переосмислення українсько-московитських стосунків зараз, у момент московитської агресії проти України, є надзвичайно гострою. З одного боку, ми спостерігаємо московофобну позицію (у сенсі страху від приходу «третіх москалів») частини населення України, особливо у її західній частині, а з іншого – тотальну розгубленість тих, хто ще до вчора вважав московитів братнім народом з близькою культурою. Війна, агресія, варварські злочини проти мирного населення і військовополонених, шовіністичне запаморочення, ненависть до всього українського, тотальна брехня московитської пропаганди, – занадто наочно руйнують тези про якусь там культурну спільність.
Це, так би мовити, антропологічні аспекти, соціальні та культурні. Звісно, що неможливо ізолювати їхній вплив на життя українського християнства – як його московитської форми (УПЦ МП), так і немосковитських форм у самій Україні. І саме ці аспекти, відомі й раніше, проте їх оспорювали через значну кількість не зовсім раціональних прихильників активного екуменічного діалогу, які часто видавали бажане за дійсне, зараз просто вимагають системного переосмислення й урахування.
Відразу зазначу, що ціллю цієї статті не є дати готову відповідь, а лише поставити питання. Бо, на мою скромну думку, сама проблематика українсько-московських стосунків у релігійній, власне, християнській царині потребує багатогранного, комплексного міждисциплінарного підходу. Тому, цей текст є, радше, спробою поставити питання для подальшого переосмислення.
Якраз цими днями виповнюється 556-річниця формального оформлення московитського православ’я як окремого феномену в світовому християнстві. Саме 3 вересня 1458 р. Б. Папа Пій ІІ розділив Київську митрополію на власне Київську (католицьку) митрополію та Московську (схизматичну) митрополію і призначив Київським митрополитом Григорія ІІ. Москва тоді зідентифікувала себе як виразне протиставлення світовому християнству, яке у цей Читать далее