Сразу хочу прокомментировать, что данная информация актуальна только в Украине. По мнению администрации сайта, в Беларуси невозможно и бессмысленно свержение Власти путём вооружённого переворота. Единственным исключением может быть – предательство в верхних эшелонах и сдача страны России, что противоречит Конституции РБ.
Цей пост для тих, хто не був 18-20 лютого в центрі Києва,
хто ніколи не збирався туди йти,
хто сьогодні щиро оплакує Небесну Сотню,
хто святкує нашу спільну перемогу.
Про зброю. Борис Гуменюк
Вогнепальну, гладкоствольну і нарізну. Незареєстровану.
Отож, спробую дуже коротко: Ранок 18. Ми біля ВР. На Інститутській, на Шовковичній, на Грушевського, на Кріпосному спалахують з різною почерговістю запеклі бої: ми їх бруківкою, коктейлями Молотова, палицями – вони нас газом, світлошумовими гранатами і вогнепальною зброєю. Сили нерівні. Півдня протистоянь, але вони нас потроху відтісняють. Починаємо залишати парк біля ВР, Інститутську, а потім по Грушевського: хто пірнає в метро на Арсенальній, а хтось відходить до Лаври. Тікаємо. Частина з тих, що в метро, повертається на Майдан, інші їдуть на Лівий берег. Ще у вагонах дехто з людей починає знімати з себе жовто-блакитні стрічки – сором і розпач – через чутки, що на виходах зі станцій людей з національною символікою б’ють тітушки і менти та пакують в автозаки.
Сідаємо в авто, новини на FM: 26 загиблих за сьогоднішній день. Все, блядь, без зброї на Майдан не повернемось. Година їзди додому, година вдома – скинути з себе просмерділий одяг, прийняти душ – година їзди назад. Попри те, що зупинили метро, і попри велику кількість ментів, вдалося практично без перешкод проїхати аж на Бесарабку. Ха! Йоб вашу мать! Ось я знов на Майдані! І я не сам! Разом зі мною четверо моїх побратимів! І у нас на п’ятьох «ТТ», два «Макарових» і два обрізи мисливських рушниць, і повні кишені патронів. Ну шо, повоюємо, бляді?! (Психологічно це, звичайно, працює, особливо, коли ти зі зброєю виходиш на барикаду в перші ряди. Хлопцям, які кидають шини і коктейлі, це додає духу. Але суто з військової точки зору – це понти; єдине усвідомлення того, що менти тепер не зможуть убивати безкарно.) Знаєте, скільки Січових Стрільців було на Майдані 18-20 лютого? Я думаю, десь так чоловік з п’ятдесят. Знаєте, яке основне завдання ми собі визначили? (так, самі визначили, бо переважна більшість з нас ніякого Яроша, ніякого Парубія ніколи в очі не бачили) Стати в ланцюг від рогу Будинку профспілок до рогу консерваторії, зайняти позиції в другій лінії оборони, 3-5 ряд, зняти з себе камуфляжі, каски, броніки та іншу хуйню, шоб не привертати до себе увагу снайперів, і нашим хлопцям з самооборони не заважати робити свою роботу. А от коли стане гаряче, коли наші побіжать, тоді відкривати вогонь, щоб зупинити беркутню, і дати можливість відійти і перегрупуватися нашим хлопцям. Все ясно? Добре. Далі все, як сон, який багатьом з нас усе життя буде снитися. В середу через блокпости прорвалися хлопці з Тернополя. 9 чоловік. Зброя є? 2 пістолоти і обріз. А вдома? Вдома є. Їдьте назад по зброю. Хлопці зі Львова. Два мікроавтобуси. Та сама історія. Дядько припер арбалет. Каже, я вже не стрілець, але він зі ста кроків проб’є бронік. Додому вже ніхто не їде. Або переможемо, або нам пиздець. Ми усі засвітилися на Майдані зі зброєю. І так до ранку 20. Я не бачив цього моменту, бо знаходився в іншому місці, але розповідали хлопці, які там були. На барикаду поблизу стели пропхався немолодий вже чоловік, розстібнув пальто, дістав мисливську рушницю і, звертаючись до наших, сказав: «хлопці, вони вчора мого сина убили», – і почав стріляти в бік беркуту. Ніхто нічого не планував, ніхто такого не чекав, але оцей вчинок батька убитого напередодні хлопця був для усіх наче сигнал, і всі, у кого була зброя, відкрили вогонь по беркуту. А що далі? А далі ви все бачили і все знаєте. Менти почали падати, інші почали тікати, треті почали здаватися в полон; хлопці з Самооборони перестрибнули через барикади, погнали їх по Хрещатику до Грушевського і по Інститутській, побігли з палицями на снайперів, хто мав зброю – частина теж побігли, інші прикривали, як могли, але як ти прикриєш свого хлопця, коли у тебе старенький «ТТ», і, щоб влучити, тобі треба підійти до мусора на 50 кроків, а робоча відстань снайпера 300 метрів. Попри все, ми перемогли. У нас немає більше Яника, і, на жаль, є Небесна Сотня. Чи могло бути інакше? Мабуть, могло. Невідомо, гірше чи краще. А тепер нам кажуть: здайте зброю. І хто каже? Аваков? Наливайченко? Не знаю, як Аваков, але у Наливайченка, який був головою СБУ, у Гриценка, який був Міністром оборони, та багатьох інших видатних діячів точно є зареєстрована зброя, але я чомусь нікого з них не бачив під час бою. Може, ми й здали б зброю, якби настали мирні часи, а зараз часи такі, що впору ще більше озброюватись. Так, ми маємо зброю, зброю, яка освячена в бою, зброю, яку ми взяли до рук, щоб боронити свою Вітчизну. Тому наша відповідь наступна: Хочете нашу зброю? Прийдіть і візьміть. Тільки затямте: після 50 кроків навіть зі старенького «ТТ» настає зона прицільного обстрілу. P.S. І ще. Мало не забув сказати. Серед нас немає мародерів, серед нас немає бандитів, серед нас немає психічно хворих – звісно, якщо не вважати такими – з точки зору обивателя – тих, хто готовий віддати за свою країну власне життя, наше братство скріплене кров’ю наших побратимів і перевірене в бою – зачепите одного з нас – піднімемося всі. Всі як один. Зі зброєю. І опинитеся ви, знаєте де? Знаєте. В Ростові.
Обсуждение, вопросы, детали, подробности, мнения, критика на форуме: https://www.yudik.org/forum/index.php?topic=15774.msg65686#msg65686
